Шановні прихильники творчості великого генія світової літератури Антона Павловича Чехова, перед вами результат спільної праці вчителя зарубіжної літератури Дев’яткової Тетяни Володимирівни та учнів 10-А класу Старокостянтинівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1.
Антон Павлович Чехов - відомий майстер слова. Він говорив: «Художня література тому й називається художньою, що малює життя таким, яке воно є насправді». Правда життя – ось що приваблювало його передусім. І цій правді А.Чехов не зраджував ніколи.
На уроках зарубіжної літератури ми розглянули лише три твори геніального прозаїка, майстра короткого оповідання, драматурга: «Дама з собачкою», «Людина у футлярі» та «Скрипка Ротшильда». Але переконалися у великій силі художньої майстерності автора– байдужим не залишився жоден з нас!
Усім, хто цікавиться творчим доробком великого А.Чехова пропонуємо учнівський проект « Із Чеховим – у життя».
четверг, 22 января 2009 г.
Учнівський проект, присвячений 149 річниці з дня народження А.П.Чехова, створений з метою пошанування імені талановитого російського письменника і популяризації його творчості. Даний матеріал включає в себе біографічні матеріали, фотоматеріали, роздуми учнів стосовно прочитаних творів.
У людині все має бути прекрасним:
У людині все має бути прекрасним:
і тіло, і душа, і одяг,
і думки!
А.П. Чехов
Головна тема творів видатного російського письменника і драматурга – це життя звичайних людей, його сучасників, яких автор змальовує зі співчуттям до них і з обуренням проти умов, за яких вони змушені існувати. Життя у суспільстві, устрій якого майже неминуче примушує їх деградувати, і ніщо для його героїв не стає порятунком.
Я хочу детальніше зупинитися над твором А.Чехова „Людина у футлярі”. Тут автор усе ставить із ніг на голову, він шукає винного не в державі, а ,насамперед, в самій людині. Такий особливий підхід, дає цілком несподівані результати: причина приниження людини криється у ній самій.
До якої межі може деградувати людина письменник ілюструє на прикладі образу Бєлікова, героя оповідання „Людина у футлярі”, життя якого проходить під гаслом: „Як би чого не сталося”. Бєліков ховається від життя за допомогою вати у вухах і темних окулярів, він створює навколо себе „футляр”, але й сам непомітно перетворюється на „футляр”, у якому зберігаються якісь речі, але не душа.
Для справжньго кохання у футлярі місця також не знаходиться. Зрозумілими, йому, були лише циркуляри та газетні статті, в яких заборонялося що-небудь. По-моєму він - найнещасніша людина, яка відмовляє собі у всіх радостях. Проте герой отруює життя не тільки собі, але й оточуючим.
Бєліков боявся життя, але майже все місто побоювалось його – темну постать, яка весь час щось видивлялась. Він пригнічує усіх вчителів своїм „футлярним поняттям” під його впливом у місті стали боятися усього: говорити, знайомитися, читати книжки, допомагати бідним, учити грамоті. Небезпека, таких як Бєліков,для суспільства у тому, що вони душать усе живе. Свій ідеал, він міг знайти, лише пішовши з життя. І він іде, і тільки в домовині його обличчя набуває приємного, лагідного, навіть веселого виразу, начебто Бєліков радіє, що потрапив у футляр, з якого вже не треба ніколи вибиратися. Ціле типове явище тонгочасної епохи вгадується за постаттю „людини у футлярі”.
Але разом з тим оповідання Чехова аж ніяк не справляють гнітючого враження. Своїми творами письменник застерігає проти деградації та душевного самогубства, але не „прирікає” на них. І змальовуючи образ Бєлікова та розкриваючи проблеми людини, Чехов „лікував” читачів від моральної слабкостіта пасивності й закликав не піддаватися згубному впливу середовища, берегти в собі людину та шукати шляхи звільнення, шляхи до прекрасного. Адже людська природа подарувала світу усе най, найпрекрасніше, і ми починаючи однією людирою і закінчуючи цілим людством, маємо зберегти душу та людські цінності кожного.
І хочеться побажати: нехай прагнення називатися духовно красивою людиною ніколи не вичерпується в кожному з нас. Хіба не цьго так хотів „великий” Чехов? І хіба не про це, зізнаємося собі відверто, мріємо і ми, люди сьогодення?
і тіло, і душа, і одяг,
і думки!
А.П. Чехов
Головна тема творів видатного російського письменника і драматурга – це життя звичайних людей, його сучасників, яких автор змальовує зі співчуттям до них і з обуренням проти умов, за яких вони змушені існувати. Життя у суспільстві, устрій якого майже неминуче примушує їх деградувати, і ніщо для його героїв не стає порятунком.
Я хочу детальніше зупинитися над твором А.Чехова „Людина у футлярі”. Тут автор усе ставить із ніг на голову, він шукає винного не в державі, а ,насамперед, в самій людині. Такий особливий підхід, дає цілком несподівані результати: причина приниження людини криється у ній самій.
До якої межі може деградувати людина письменник ілюструє на прикладі образу Бєлікова, героя оповідання „Людина у футлярі”, життя якого проходить під гаслом: „Як би чого не сталося”. Бєліков ховається від життя за допомогою вати у вухах і темних окулярів, він створює навколо себе „футляр”, але й сам непомітно перетворюється на „футляр”, у якому зберігаються якісь речі, але не душа.
Для справжньго кохання у футлярі місця також не знаходиться. Зрозумілими, йому, були лише циркуляри та газетні статті, в яких заборонялося що-небудь. По-моєму він - найнещасніша людина, яка відмовляє собі у всіх радостях. Проте герой отруює життя не тільки собі, але й оточуючим.
Бєліков боявся життя, але майже все місто побоювалось його – темну постать, яка весь час щось видивлялась. Він пригнічує усіх вчителів своїм „футлярним поняттям” під його впливом у місті стали боятися усього: говорити, знайомитися, читати книжки, допомагати бідним, учити грамоті. Небезпека, таких як Бєліков,для суспільства у тому, що вони душать усе живе. Свій ідеал, він міг знайти, лише пішовши з життя. І він іде, і тільки в домовині його обличчя набуває приємного, лагідного, навіть веселого виразу, начебто Бєліков радіє, що потрапив у футляр, з якого вже не треба ніколи вибиратися. Ціле типове явище тонгочасної епохи вгадується за постаттю „людини у футлярі”.
Але разом з тим оповідання Чехова аж ніяк не справляють гнітючого враження. Своїми творами письменник застерігає проти деградації та душевного самогубства, але не „прирікає” на них. І змальовуючи образ Бєлікова та розкриваючи проблеми людини, Чехов „лікував” читачів від моральної слабкостіта пасивності й закликав не піддаватися згубному впливу середовища, берегти в собі людину та шукати шляхи звільнення, шляхи до прекрасного. Адже людська природа подарувала світу усе най, найпрекрасніше, і ми починаючи однією людирою і закінчуючи цілим людством, маємо зберегти душу та людські цінності кожного.
І хочеться побажати: нехай прагнення називатися духовно красивою людиною ніколи не вичерпується в кожному з нас. Хіба не цьго так хотів „великий” Чехов? І хіба не про це, зізнаємося собі відверто, мріємо і ми, люди сьогодення?
«Людина в футлярі»
Всією своєю творчістю А. П. Чехов хотів пробудити в людях бажання «берегти в собі людину». Автор вів читача через зрозуміле і близьке для нього до узагальнюючого висновку про всю систему життя, пробуджуючи суспільну громадянську свідомістьБєлікову, героєві оповідання «Людина в футлярі», притаманне прагнення до мертвої форми - все укласти у футляр. У цьому образі А. П. Чехов показав символічний тип чиновника, який всього боїться та всіх тримає у страсі. Класичною формою боягузства стали його слова «Як би чогось не вийшло!»
На перший погляд, учитель Бєліков безглуздий у своєму бажанні вмістити самого себе та оточуючих у футляр. Він офіційно пильнує інструкції, душить свободу, ініціативу, доносить на всіх, ворожо ставиться до всього нового. Бєлікова, що навчає давньогрецької мови, дійсність дратувала, лякала, тримала в стані постійного збентеження, він завжди хвалив минуле, а дійсність викликала у нього відразу. Не тільки вчителі та гімназисти страхалися цієї людини, його боялися мешканці всього міста: залякані ним люди голосно не розмовляли, не ходили на запрошення, не читали книжок, боялися улаштовувати спектаклі, посилати листи:, допомагати бідним тощо.
І в цьому була небезпека Бєлікових для суспільства.
У бєліковщині уособлювались відсталість, бажання зупинити життя, оплутати все павутинням міщанства. Белікрвщина була породженням самодержавно-поліцейського режиму. Так про неї каже й Іван Іванович, бо, як він вважає, бєліковщиною пройняте все життя інтелігенції.
Образ Бєлікова — глибоко типовий. У ньому з величезною силою викрито риси прислужників царизму, висміяно вплив урядової реакції на життя та особистість людини.
Я вважаю, що Бєліков - це духовне здичавіння, моральне падіння, обивательщина.
На перший погляд, учитель Бєліков безглуздий у своєму бажанні вмістити самого себе та оточуючих у футляр. Він офіційно пильнує інструкції, душить свободу, ініціативу, доносить на всіх, ворожо ставиться до всього нового. Бєлікова, що навчає давньогрецької мови, дійсність дратувала, лякала, тримала в стані постійного збентеження, він завжди хвалив минуле, а дійсність викликала у нього відразу. Не тільки вчителі та гімназисти страхалися цієї людини, його боялися мешканці всього міста: залякані ним люди голосно не розмовляли, не ходили на запрошення, не читали книжок, боялися улаштовувати спектаклі, посилати листи:, допомагати бідним тощо.
І в цьому була небезпека Бєлікових для суспільства.
У бєліковщині уособлювались відсталість, бажання зупинити життя, оплутати все павутинням міщанства. Белікрвщина була породженням самодержавно-поліцейського режиму. Так про неї каже й Іван Іванович, бо, як він вважає, бєліковщиною пройняте все життя інтелігенції.
Образ Бєлікова — глибоко типовий. У ньому з величезною силою викрито риси прислужників царизму, висміяно вплив урядової реакції на життя та особистість людини.
Я вважаю, що Бєліков - це духовне здичавіння, моральне падіння, обивательщина.
«Скрипка Ротшильда» …
Комусь гроші дають свободу, а хто ж не любить бути вільним? Комусь гроші дають владу. Але частіше саме гроші забирають у полон людське життя.
Та не краще, коли їх немає. Тоді вони перетворюють людину на ненажеру, знищують, викоріняють усе добре і святе, те, що заклав у неї сам Бог. Саме такої долі зазнав і Яків Іванов – головний герой твору А.П.Чехова «Скрипка Ротшильда». Він – працьовитий чоловік, йому поталанило у шлюбі, але сам цього не усвідомлював майже все життя, доки не втратив ту єдину людину, яка, здається, жила заради нього. Покірно виконувала всі накази, прохання і жодного разу не почула від нього лагідного слова. Лише заборони та розмови про збитки…
І лише коли вже було запізно, Бронза усвідомив усю свою нікчемність. Та недарма ж його і Бронзою прозвали! Адже у цьому залізному чоловікові немає серця!
Та ні! Воно у нього є! але десь там, далеко, за багатьма пластами байдужості і злості, незадоволення життям. А хто ж заховав так далеко те серце, що все-таки б’ється, живе!? Єдина і правильна відповідь – суспільство… Воно руйнує долі людей, вбиває людську гідність! Воно створило свої фальшиві ідеали!
Але все-таки вдалося Якову вибратись із тих пут суспільства. І лише перед смертю його душа заговорила. Та пізно було вже щось змінювати! І всі його каяття та страждання вилились у музику, яка хвилювала, збуджувала серця, щоб вони не кам’яніли у фальші суспільства!
Та не краще, коли їх немає. Тоді вони перетворюють людину на ненажеру, знищують, викоріняють усе добре і святе, те, що заклав у неї сам Бог. Саме такої долі зазнав і Яків Іванов – головний герой твору А.П.Чехова «Скрипка Ротшильда». Він – працьовитий чоловік, йому поталанило у шлюбі, але сам цього не усвідомлював майже все життя, доки не втратив ту єдину людину, яка, здається, жила заради нього. Покірно виконувала всі накази, прохання і жодного разу не почула від нього лагідного слова. Лише заборони та розмови про збитки…
І лише коли вже було запізно, Бронза усвідомив усю свою нікчемність. Та недарма ж його і Бронзою прозвали! Адже у цьому залізному чоловікові немає серця!
Та ні! Воно у нього є! але десь там, далеко, за багатьма пластами байдужості і злості, незадоволення життям. А хто ж заховав так далеко те серце, що все-таки б’ється, живе!? Єдина і правильна відповідь – суспільство… Воно руйнує долі людей, вбиває людську гідність! Воно створило свої фальшиві ідеали!
Але все-таки вдалося Якову вибратись із тих пут суспільства. І лише перед смертю його душа заговорила. Та пізно було вже щось змінювати! І всі його каяття та страждання вилились у музику, яка хвилювала, збуджувала серця, щоб вони не кам’яніли у фальші суспільства!
“Дама з Собачкою”…
Дама з Собачкою”- звичайний курортний роман, герої якого думають, що це лише короткочасна пригода,на період відпочинку у Ялті. Лише з часом Гуров зрозумів, що їхнє кохання справжнє, воно ламає всі стереотипи.
Анна Сергіївна та Дмитро Дмитрович перебувають у полоні пристрасних емоцій, які оволоділи ними. Їх турбували думки з приводу, що про них скажуть люди - вони ж тільки й шукають приводу для пліток.
Навряд чи герої можуть сподіватися на родинне щастя – вони ніколи не стануть подружжям. Оповідання закінчується тим, що і Анна Сергіївна, і Дмитро Дмитрович залишаються зі своїми попередніми родинами. Вони ніяк не можуть відірватися від свого минулого, бо їх засудить суспільство, яке їх водночас зіпсувало.
Мені здається, що Чехов хотів донести до людей - з кожним може статися те, що сталося з героями оповідання, тому не треба засуджувати людей, навіть, якщо відома причина їхньої провини.
Анна Сергіївна та Дмитро Дмитрович перебувають у полоні пристрасних емоцій, які оволоділи ними. Їх турбували думки з приводу, що про них скажуть люди - вони ж тільки й шукають приводу для пліток.
Навряд чи герої можуть сподіватися на родинне щастя – вони ніколи не стануть подружжям. Оповідання закінчується тим, що і Анна Сергіївна, і Дмитро Дмитрович залишаються зі своїми попередніми родинами. Вони ніяк не можуть відірватися від свого минулого, бо їх засудить суспільство, яке їх водночас зіпсувало.
Мені здається, що Чехов хотів донести до людей - з кожним може статися те, що сталося з героями оповідання, тому не треба засуджувати людей, навіть, якщо відома причина їхньої провини.
“Ротшильдова скрипка”…
Проблемою цього твору є те, що суспільство, люди, втрачають моральні цінності в своєму житті... Забувають любити один одного. Залишаються байдужими до чужого болю. Душі їх робляться зашкарублими , бронзовими, - їм не страшний ні вітер, ні дощ, ні сонце...
Саме про це «Ротшильдова скрипка» А.Чехова.
Головні герої твору – Яків Іванович та його дружина Марфа. Із, колись люблячого чоловіка, Яків перетворився на черствого трунаря, який заховав свою душу в домовину, та глибоко закопав її. Він називав Марфу « предметом», не звертав на неї уваги і лише завжди підраховував збитки. Яків був скупим і міркував лише про потенційні прибутки, які він міг би отримати, але не отримав, і тому вважав збитками. Свою дружину він не кохав, і навіть забороняв їй пити чай - вона пила лише гарячу воду, хоча гроші на чай можна було б знайти. Яків ніколи не цінував, її праці, а вона розпалювала грубу, готувала їсти, пекла хліб, ходила по воду, вкладала його, Якова, в ліжко, а поряд нього його єдину відраду – скрипку. Коли ж Марфа захворіла і була на межі життя та смерті, то Яків зняв з неї мірки на домовину і підрахував, що її смерть також буде збитком в 2 карбованці 40 копійок. Хіба це по-людськи? Банально, та навіть єврея Ротшильда він не любив лише тому, що той мав кумедну зовнішність і грав всі, навіть найвеселіші, мелодії з якимось сумом.
Оживала поволі очерствіла душа Бронзи - він навіть згадав про свою дитину, але було вже надто пізно - на межі, на останньому порозі життя опинився і сам Яків Іванов. Смутком, жалем, втраченими у підрахунку збитків роками плакала тепер його скрипка. Тендітним паростком пробивалася у його душі любов - тому і поспішив передати у спадок саме Ротшильдові свій інструмент і не помилився! Бо тепер Ротшильд дарував світові ту печаль - і пробивала вона сльозу , не лишаючи байдужим нікого...
А.Чехов застерігає, щоб таких, як Яків не з’явилося серед нас.
Саме про це «Ротшильдова скрипка» А.Чехова.
Головні герої твору – Яків Іванович та його дружина Марфа. Із, колись люблячого чоловіка, Яків перетворився на черствого трунаря, який заховав свою душу в домовину, та глибоко закопав її. Він називав Марфу « предметом», не звертав на неї уваги і лише завжди підраховував збитки. Яків був скупим і міркував лише про потенційні прибутки, які він міг би отримати, але не отримав, і тому вважав збитками. Свою дружину він не кохав, і навіть забороняв їй пити чай - вона пила лише гарячу воду, хоча гроші на чай можна було б знайти. Яків ніколи не цінував, її праці, а вона розпалювала грубу, готувала їсти, пекла хліб, ходила по воду, вкладала його, Якова, в ліжко, а поряд нього його єдину відраду – скрипку. Коли ж Марфа захворіла і була на межі життя та смерті, то Яків зняв з неї мірки на домовину і підрахував, що її смерть також буде збитком в 2 карбованці 40 копійок. Хіба це по-людськи? Банально, та навіть єврея Ротшильда він не любив лише тому, що той мав кумедну зовнішність і грав всі, навіть найвеселіші, мелодії з якимось сумом.
Оживала поволі очерствіла душа Бронзи - він навіть згадав про свою дитину, але було вже надто пізно - на межі, на останньому порозі життя опинився і сам Яків Іванов. Смутком, жалем, втраченими у підрахунку збитків роками плакала тепер його скрипка. Тендітним паростком пробивалася у його душі любов - тому і поспішив передати у спадок саме Ротшильдові свій інструмент і не помилився! Бо тепер Ротшильд дарував світові ту печаль - і пробивала вона сльозу , не лишаючи байдужим нікого...
А.Чехов застерігає, щоб таких, як Яків не з’явилося серед нас.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)
